Ані ґудзика – гр. Євстахій Сьвєжавський - АКЦІЯ РУЙНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ НА ХОЛМЩИНІ І ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ

Tylko ja jeden w tej wsi miałem telefon. Wieś prawie czysto ukraińska, pięć rodzin polskich, leżała w szerokiej dolinie Bugu, okulona z jednej strony wysoką, ale niestromą skarpą, z drugiej leniwą, łagodną rzeką, wijącą się niezliczonymi skrętami poprzez płaskie, szerokie łąki. Na cyplu wyżej położonym, wrzynającym się w nadbrzeżne pastwiska, na wprost mego domu, który stał na wyniosłym brzegu skarpy, szarzała stara drewniana cerkiew.
Lato było upalne to lato 1938 roku. Wśród dzwoniącej ciszy czerwcowego przedpołudnia pracowałem w moim gabinecie, gdy gwar głosów za oknem kazał mi wstać od biurka i przejść przez sień do drzwi wchodowych. Kilkunastu moich sąsiadów, chłopów ukraińskich, stało przed schodami. Zaproszeni przeze mnie wypełnili gabinet. Oczy ich, przerażone, niepewne, a zarazem jakby czegoś wyczekujące, skierowały się na czarny sprzęt, wiszący na ścianie: na telefon.
- W jakiej sprawie? - spytałem.
- Policja przyjechała do wsi - odpowiedział głosem jakby trochę zdyszanym i schrypniętym stary Pańko Gurskij, dawny ławnik, piękny, postawny chłop, o szarych oczach, ciemnym, krótkim wąsie, a mlecznobiałej, kędzierzawej czuprynie. -Przyjechali awtami, przywieźli drabiny, jak strażackie, haki; no i karabiny maszynowe mają. Mówią, że cerkwu naszu mają rozkaz rozwalić. Panie, czy to może być?! Wy macie telefon, znacie się z panem starostą, zapytajcie go, co to znaczy. A jeżeli prawda, to może coś się da poradzić, odłożyć albo co...? Jakże to mogłoby być? Cerkiew, dom Boży, pradziad pana ją stawiał, sto pięćdziesiąt lat stoi, za polskich czasów uniacka była, a teraz by polski rząd...? Jakże to...?
Znieruchomiałem, zaskoczony. O takich zamiarach nic nie słyszałem. Mieszkałem wprawdzie daleko od miasta powiatowego, stolicy jednego z południowych powiatów Ziemi Chełmskiej, ale sympatycznego, towarzyskiego starostę, majora w stanie spoczynku, znałem dobrze, rozmawiałem z nim nieraz o trudnościach współżycia dwóch narodowości, osiadłych od wieków w tym zakątku, a mimo to nie uprzedził mnie o możliwości takich poczynań, chociaż niedawno zetknął się ze mną na posiedzeniach komisji sejmiku. Przed sobą widziałem podniecone twarze, wpatrzone we mnie i w telefon. Wiedziałem, że stary ławnik nigdy niczego nie mówi na wiatr; wierzyłem, że naprawdę właśnie tak widział i dokładnie to słyszał.
- Połączę się zaraz z panem starostą. Słuchajcie wszyscy, jak będę rozmawiał. Dowiemy się prawdy.
Połączenie otrzymałem szybko; rozmowa była krótka. Starosta potwierdził wiadomość. Wczoraj, mówił, rozebrała policja już kilka cerkwi, to idzie prędko, mają dobrych fachowców; dzisiaj kolej na waszą wieś i kilka sąsiednich. Oczywiście, do rozbiórki przeznaczone są cerkwie nieużywane, opieczętowane. Według umowy z metropolią prawosławną pozostaje jedna cerkiew na gminę, parafialna, obecnie czynna.
Na moją uwagę, że cerkiew w naszej wsi pozostaje pod opieką konserwatora, jako zabytek budownictwa drewnianego z końca XVII wieku, odpowiedział, że niestety to jej nie ocali. Ubolewał nad tym, jego zdaniem, nie przemyślanym rozkazem, ale rozkaz jest, rozkaz z województwa, rozkaz do pilnego wykonania -musi go szybko wykonać.
Rozmowa skończyła się. Moi sąsiedzi, ludzie starsi, którzy w tej cerkwi byli chrzczeni, w niej brali śluby, w niej chrzcili swoje dzieci, których ojcowie bronili jej za carskiego prześladowania unii, patrzyli tępo przed siebie. Ich serca kurczyły się z bólu, tak jak i moje, ich czaszki rozsadzały myśli, zapewne bardzo do moich podobne. Mieli dotychczas nadzieję, że ta zapieczętowana przez władze cerkiew jednak kiedyś otworzy się na przyjęcie ich, wiernych chrześcijan, starali się o to usilnie, także za moim pośrednictwem, w województwie... Nie chcieli bezbożnictwa młodych... Do cerkwi parafialnej, do wsi gminnej, było osiem kilometrów, przez lasy, w deszcze nieprzebytą, błotnistą drogą. Może raz do roku, albo dwa, na Boże Narodzenie lub na święto Jordana ktoś tam chadzał; jak się żenił, jak chrzcił... Ale na co dzień wyrastały ich dzieci dziko, bez Boga.
Pożegnaliśmy się, wyszli.
Stanąłem przy oknie i patrzyłem na odległą o niecałe pół kilometra cerkiew. Zobaczyłem zajeżdżające samochody, zbierający się tłum. Po chwili biegłem tam i ja.
Szła cała wieś. Szły kobiety z dziećmi na rękach, ze starszymi dziećmi oprzy spódnicach; dziewczęta, chłopcy i młodzi mężczyźni w koszulach mokrych od znoju polnej pracy; starzy gospodarze, rośli, wąsaci, w czapkach mimo upału. Przyłączyłem się do nich.
Wiedzieli, że jestem katolikiem, że kieruję Akcją Katolicką w powiecie, ale czuli, że łączy mnie z nimi i chrześcijaństwo, pojęte jako wiara w jednego Boga w Trójcy i jako ład moralny w doczesności, i cienie dziadów, którzy tę cerkiew wznosili, i wreszcie stary duch tej wspólnej ziemi, duch Rzeczypospolitej. Przyjęły mnie więc załzawione spojrzenia, pełne zrozumienia, dlaczego tu jestem; nie zdziwione, ale przeciwnie, mówiące: jesteś z nami, tak trzeba.
Cerkiew była otoczona szeregiem ludzi w granatowych mundurach. Dwa karabiny maszynowe groziły tym, którzy chcieliby ich czynnościom przeszkodzić. Długie drabiny stały oparte o szare, modrzewiowe ściany, a na omszałym gontowym dachu uwijali się ludzie z siekierami, odbijając krokwie i zakładając mocne grube liny. Tłum zbierał się wkoło, gęstniał i stał milczący.
Ludzie z dachu zsunęli się po drabinie i odstawili je. Końce zwisających spod okapów lin przymocowali do samochodów. Motory zawarczały na pełnym gazie. Rozrywane wiązania starych zrębów zatrzeszczały, załamały się z hukiem, ściany zachwiały się. Ale nim runęły, padł na kolana tłum i jęk przeciągły, szloch i zawodzenie zagłuszyły grzmot walącego się na stos belek dachu. Piękne rajskie wrota z lipowego drzewa, oryginalne dzieło miejscowych snycerzy z XVIII wieku, malowane i złocone, leżały połamane. Tłum klęczał, modląc się i płacząc.
Ludzie w granatowych mundurach i ci z siekierami zabierali karabiny maszynowe, narzędzia, liny, składali drabiny i wsiadali do samochodów. Odjeżdżali, by dalej wypełniać rozkazy.
Nazajutrz rano przyjechał nasz proboszcz. Parafia katolicka miała swój kościół i plebanię w miasteczku nadbużańskim, głośnej ongiś siedzibie wojewody poznańskiego Jana Ostroga, statyty, humanisty i autora "Myślistwa z ogary". Młody, bardzo bystry i gorliwy proboszcz był wzburzony. Opowiedział mi, że cerkiew filialna, nie parafialna, ale używana, stojąca o kilkaset metrów od jego plebanii, została również zburzona wśród dramatycznych okoliczności.
Proboszcz prawosławny, który w tej cerkwi odprawiał nabożeństwa, jako w swojej filii, przestrzeżony, że grozi jej także zburzenie, konsekrował w przeddzień chleb i wino i pozostawił je na ołtarzu. Policjanci, eskortujący rozbierających cerkwie rzemieślników, poinformowani o tym przez sołtysa owej miejscowości, Polaka i katolika, wyłamali drzwi wejściowe i przekonali się o prawdziwości doniesień. Pojechali więc samochodem do odległej o dziesięć kilometrów prawosławnej parafii. Jej proboszcz oświadczył im, że nie posłucha rozkazu, nie ubierze szat liturgicznych i nie pójdzie z nimi, by usunąć lub spożyć Ciało i Krew Pańską. Założono mu kajdanki, siłą ubrano go w szaty obrzędowe, zawieziono na miejsce i biciem zmuszono do zabrania Sakramentu Ołtarza. Cerkiew zburzono.
Nasz proboszcz czuł pełną jedność chrześcijańską z popem prawosławnym. Płakał ze wstydu i oburzenia.
Może słusznie...
W Ziemi Chełmskiej zburzono około czterystu cerkwi. U konserwatora wojewódzkiego w Lublinie, prof. Dutkiewicza, duży pusty pokój obok jego biura zawalony był ikonami, rzeźbami, rajskimi wrotami, przeważnie nadłamanymi, uszkodzonymi. Żałosne resztki rozwalonego gmachu państwowości polskiej, który to niegdyś wznosiliśmy z modrzewiowych bierwion na fundamencie polsko-ruskiej zgody i wzajemnego zrozumienia; teraz usuwaliśmy co jeszcze z niego pozostało, zamiast te zręby wzmocnić, odnowić i wziąć w opiekę.
Ale widocznie firmujący nasz rząd premier uważał, że tak trzeba, abyśmy mogli już wrótce potem być "silni, zwarci, gotowi". Aby móc nie dać nikomu "ani guzika"...
Pan Sławoj nie dał rzeczywiście nikomu ani jednego guzika ze swego munduru: zachował wszystkie uciekając do Rumunii. Ale chyba już dwa lata przedtem zgubił coś może ważniejszego. choć imponderabilium: honor narodu. (...)
Potworną okupację niemiecką przetrwałem wraz z rodziną w znacznej mierze dzięki życzliwej postawie moich ukraińskich sąsiadów. Dopiero straszny rok 1943, gdy łuny pożogi, świecące noc w noc naokoło, gdy jęki i wrzaski towarzyszyły bratobójczej rzezi, dopiero ten huk  przeniósł nasze ciche, nadbużańskie doliny w czasy Gonty i Żeleźniakowa. Schronienie dawały lasy: kryły prześladowanych, były mieszkaniem dla tych których obejścia spalono, fortecą dla walczących. Wysokie, proste pnie sosen pod sklepieniem igliwia przypominały im domy Boże, kościoły i cerkwie, i te zburzone dwa lata przedtem, i te, jeszcze ostałe; rozłożyste gałęziste dęby i graby były jak okapy ich chat popalonych lub opuszczonych; smukłe brzozy, osiki,  olchy przyjaźniejsze się zdały, niż opłotki i sady wsi, nawiedzanej przez niemieckiego wroga lub kipiącego śmiertelną nienawiścią sąsiada. Splątane gęstwy krzewów dawały bezpieczniejszy sen niż izba stojącej przy drodze chaty.
Szedłem także kiedyś w owym roku ścieżką przez las. Kładł się już wieczorny zmierzch i czerwony blask zachodu świecił przez konary, budząc niepokój - a może strach? - przed czerwoną łuną rozwidniającą co noc w innym miejscu widnokrąg. Bezszelestnie wysunął się z gąszczy człowiek.
- Niech będzie pochwalony. Odetchnąłem z ulgą. Był to młody chłop z niedalekiej wsi. Polak.
- Musicie się ukrywać? - spytałem, jak o rzecz codzienną.
- Właściwie to nie; ale jestem w drodze i wolę lasem. Idę do kuzynów, pod Krasnystaw. Tam spokojnie, czysto polskie strony.
Opowiedział mi, że przed dwoma dniami napadnięto w nocy ich wieś. Sąsiad Ukrainiec zarąbał siekierą jego młodą żonę i dwoje małych dzieci. On ocalał, bo spędzał noc w oborze, przy cielącej się krowie, i przemknął się przez dobrze sobie znane sady i opłotki do lasu. Rozdziera jeszcze jego uszy krzyk żony i dzieci, mordowanych w chacie; zdaje mu się, że widzi sąsiada skradającego się z siekierą ku drzwiom. Nie pobiegł swoim na ratunek, bo opodal, jakby pilnując sąsiada, stało kilku obcych z pepeszami. Wiedział, że nikomu nie pomoże, a sam zginie, zanim dopadnie drzwi.
Skończył swoją opowieść. Przez las szła groza; śmierć unosiła się z wieczornym oparem. Ale nagle chłop podniósł na mnie jasne, szare oczy, wbił we mnie spojrzenie pełne rozpaczy i jakby zrozumienia i szepnął: -Ale to kara Boża na nas. Za te domy Boże, rozwalone i zbezczeszczone. Za łzy tych, co się w nich modlili.
To był głos naszej ziemi.
Godło "Raróg"

Reportaż ten był nagrodzony w konkursie zorganizowany przez "Wiadomości Londyńskie" w 1962 r.

Źródło:"Wiadomości Londyńskie", 26 maja 1962 r.

Тільки я один у селі мав телефон. Село [Голуб'є - Ред.], майже цілком українське (лише п'ять родин польських), лежало в широкій долині Бугу, оточене з одного боку високим, але не стрімким горбом, а з другого - лінивою, лагідною річкою, що вилася багатьма закрутами по рівних, широких луках. На вершині горба, що врізався в прибережні пасовища, якраз проти мого дому, який стояв на високому березі схилу, сіріла стара дерев'яна церква.
Літо було гаряче - те літо 193 8 року. Серед дзвінкої тиші червневого передполудня, працюючи у своєму кабінеті, почув я гомін голосів за вікном, що примусив мене встати від бюрка й піти через сіни до вхідних дверей. Кільканадцять моїх сусідів, українських селян, стояли перед сходами. Я запросив їх увійти в мій кабінет. їхні очі, що виказували страх, непевність, а заразом ніби якесь очікування, втупилися в чорну скриньку, що висіла на стіні, - в телефон.

У якій ви справі? - спитав я їх.

В село приїхала поліція, - відповів трохи задиханим і ніби захриплим голосом старий Панько Рурський, колишній лавник (засідатель - Ред.), гарний, ставний селянин з сірими очима, темними короткими вусами і молочно-білою кучерявою чуприною.

Приїхали автами, привезли драбини - такі, як пожежницькі. й гаки. А ще мають скоростріли. Кажуть, що дістали наказ розвалити нашу церкву. Пане, як же це може бути? Ви маєте телефон, знайомі з паном старостою, спитайте його, що все це означає. А коли це правда, то може щось можна порадити, відкласти, абощо. Бо як же це може бути? Церква. Божий храм, прадід пана побудував її сто п'ятдесят років тому, за польських часів була уніатською, а тепер, щоб польський уряд?.. Поліція?.. Силою валити?.. Як же ж це?

Я занімів, здивований. Про такі наміри я нічого не чув. Щоправда, я мешкав далеко від повітового міста [Грубешів-Ред.], столиці одного з південних повітів Холмщини. але симпатичного, товариського старосту: відставного майора я знав добре і не раз з ним розмовляв про труднощі співжиття обох національностей, що осіли в цьому закутку віддавна. Та попри це він не попередив мене про можливість таких заходів, хоч недавно ми зустрічалися на засіданні комісії повітового сеймику. Я бачив перед собою знуджені обличчя, що дивилися на мене і на телефон. Я знав, що старий лавник ніколи не кидав слів на вітер. Тому я вірив, що він усе те сам бачив і чув.

- Я зараз зв'яжуся з паном старостою. Ви всі слухайте, що я говоритиму. Дізнаємося правду.

Мене сполучили швидко. Розмова наша була коротка. Староста потвердив звістку. Учора, казав він, поліція вже розібрала кілька церков. Це йде хутко, бо вони мають добрих фахівців. Сьогодні черга на ваше село й на кілька сусідніх. Очевидно, що на знесення призначені тільки церкви невикористовувані, замкнені. За умовою з право-славною митрополією має залишитися одна церква на гміну як парафіяльна, чинна тепер. [Насправді такої умови з митрополією не було - Ред.] На мою заввагу, що церква в нашому селі є під опікою консерватора як історична пам'ятка церковного дерев'яного будівництва кіпця XVIII століття, відповів, що. па жаль, це її не врятує. Він жалкував з приводу цього, на його думку, нерозважного наказу, але, на жаль, наказ є, наказ з воєвідства, наказ до негайного виконання і він мусить його швидко виконати.


Розмова скінчилася. Мої сусіди, старші люди, які були в тій церкві хрещені, у ній брали шлюб, у ній хрестили своїх дітей, а їхні батьки боронили її за часів царських переслідувань унії, тупо дивилися просто себе, їхні серця стискалися з болю, як і моє серце, їхні голови розколювалися від думок, що були, напевно, дуже схожі з моїми. Ма-ли досі надію, що ця замкнена владою церква колись відкриється, щоб прийняти їх, вірних християн, і вони наполегливо добивалися цього, також і за моїм посередництвом, клопоталися в повіті, у воєвідстві. Вони не хотіли, щоб молодь виростала в безбожництві. До парафіяльної церкви в гмінному селі було вісім кілометрів, через ліси, дорогою, що в дощі ставала непролазною. Може, раз чи два на рік, на Різдво або Йордан хтось тудою ходив, як одружувався, як хрестив... Але в повсякденності росли їхні діти дико, без Бога.

Попрощалися й вийшли.

Я став коло вікна й дивився на церкву, що була за яких півкілометра. Бачив, як під'їжджали авта, збирався натовп. За хвилину біг туди і я.

Йшло все село. Йшли жінки з немовлятами на руках і з старшими дітьми коло спідниць, дівчата, хлопці й молоді чоловіки в сорочках, змокрілих від тяжкої праці па полі, старші господарі, росляві, вусаті, у великих шапках, хоч була спека. Я приєднався до них. Вони знали, що я католик, що керую Католицькою акцією в повіті, але відчували, що єднає мене з ними і християнство як віра в триєдиного Бога, і як моральний лад у минущому земному житті, і тіні предків, які цю церкву зводили, і врешті старий дух цієї спільної землі, дух Речі Посполитої. Отож зустріли мене погляди, сповнені сліз, але і зрозуміння, чого я тут, не здивовані, а. навпаки, вирозумілі, що промовляли: Ви з нами, так і треба.

Церква була оточена шеренгою людей у темно-синіх мундирах. Два скоростріли грозили тим, хто хотів би їхнім діям перешкодити. Довгі драбини стояли, сперті на сірі модринові стіни, а на замшілій ґонтовій покрівлі сновигали люди з сокирами, відбиваючи крокви й підводячи під них міцні, грубі линви. Натовп збирався дедалі щільнішим колом і мовчав.

Люди з даху злізли по драбинах і відставили їх. Кінці звислих з піддашшя линв причепили до вантажних авт. Мотори загуркотіли на повному газі. Затріщати й з шумом зламатися в'язі старих зрубів, захиталися стіни. Але перш ніж вони рухнули, натовп упав на коліна і протяжний зойк, ридання й голосіння заглушили гук падіння на купу балок даху. Прегарні "царські врата" з липового дерева, оригінальний твір різьбарів XVIII століття, мальовані й золочені, лежати поламані. Натовп стояв навколішки, молячись і плачучи.

Люди в темно-синіх мундирах і ті, інші, з сокирами, забирали скоростріли, інструмент, линви, складати драбини й сідали до авт. Від'їжджали, щоб далі виконувати накази.

Вранці приїхав наш парох. Католицька парафія мала свій костел і плебанію в надбужанському містечку [Крилів - Ред.], що було славним колись осідком воєводи познанського Яна Остророга, державного діяча, гуманіста й автора "Полювання з гончаками". Молодий, дуже швидкий і беручкий парох був знервований. Розповів мені, що й церкву філіяльну, не парафіяльну, але використовувану, яка стояла за кілька-сот метрів від його плебанії. також зруйновано за драматичних обставин. [Завалена стіна придавила робітника, що дуже знущався з православного обряду і святих - Ред. ]

Православний парох. який правив у тій церкві як у своїй філії, був попереджений, що їй також загрожує зруйнування. Він посвятив напередодні хліб і вино й залишив їх на вівтарі. Поліціянтів, що супроводили робітників, які мали розібрати церкву, повідомив про це солтис тієї місцевості, поляк і католик. Поліціянти виламали церковні двері й переконалися, що це справді так. Тоді поїхати автом до православної парафії, за десять кілометрів від того села. Парох заявив їм, що не послухає їхнього наказу, не забере риз і не поїде з ними, щоб винести Св. Тіло і Кров Христову. Тому силою наділи на нього облачення. взяли в наручники, завезли на місце й побоями примусили забрати Святі Тайни з вівтаря. А церкву зруйнували.

Наш парох відчував певну християнську єдність з православним попом. Плакав із сорому й обурення... Може, й слушно...

Це діялося 1938 року. Тоді правив Річчю Посполитою уряд генерала Славоя-Складковського.

На Холмшині було зруйновано понад 400 церков. [Цифра перебільшена, понад 100 -Ред.] У люблінського консерватора проф. Дуткевича великий покій поряд з його кабінетом був завалений іконами, різьбами, царськими вратами, здебільшого зламаними, пошкодженими. Це були жалюгідні рештки розваленого будинку польської державності, який ми колись зводили з модринового дерева на підвалинах польсько-руської згоди і взаєморозуміння. Тепер ми нищили все. що з нього ще лишалося, замість зміцнювати, відновлювати й доглядати його підвалини.

Але, мабуть, даючи своє ім'я нашому урядові, прем' єр уважав, що так треба, щоб уже невдовзі бути "сильними, згуртованими й готовими". Щоб не дати нікому "ані ґудзика...". Пан Славой справді не дав нікому ані ґудзика зі свого мундира: зберіг їх усі. тікаючи до Румунії... Але чи ще не за два роки перед тим загубив щось, може, важливіше, щось неоціненне: честь народу. (Не знаю подробиць подорожі пана генерала. Можливо, однак, що, заки дістався до Румунії, відпав у нього якийсь трохи слабше пришитий ґудзик? Очікую споминки на цю тему з-під його знаменитого пера).

Жахливу німецьку окупацію я пережив значною мірою завдяки прихильному ставленню до мене моїх українських сусідів. Тільки страхітливий 1943 рік, коли щоночі довкола розливалися заграви пожеж, коли чулися зойки й крики братовбивчої різанини, тільки цей рік переніс наші тихі надбужанські долини в часи Ґонти й Залізняка. Прихисток давати ліси: ховали переслідуваних, були домівкою тим. кому спалено обійстя, і фортецею для тих. що боролися. Високі, прямі стовбури сосон під склепінням хвої нагадували їм Божі храми - костели й церкви, і ті, які були зруйновані кілька років тому, і ті, які ще стояли: розлогі, галузисті дуби і граби були ніби піддашшями їхніх спалених чи покинутих хат: стрункі берези, осики і вільхи, здавалося, були приязніші, аніж задвірки й сади сіл. в які приходив ворог - німець чи палаючий смертельною ненавистю сусід. Густі корості кущів давати безпечніший сон, аніж кімната в придорожній хаті.

Я йшов також кудись того року лісовою стежкою. Вже западав вечірній присмерк і червоний блиск призахідного сонця проглядав крізь верхи дерев, викликаючи неспокій, а може, й страх перед червоною загравою, яка кожної ночі освічувала в щораз іншому місці обрій. З гущавини безшумно з'явилася людина.
-Niech bedzie pochwalony! [Слава Icyсу Христу! - Рсо.]
Я полегшено зітхнув. Це був молодий селянин з сусіднього села, поляк.

Мусите ховатися? - спитав я його; як про звичайну річ.

Та власне ні. Але я в дорозі, і тому волію йти лісом. Іду до двоюрідних братів під Красностав. Там спокійніше, бо то чисто польська сторона.

Розповів мені, що два дні тому вночі напали на їхнє село. Сусід українець зарубав сокирою його молоду жінку й двох малих дітей. Він лишився живий, бо був тієї ночі в хліву - коло тільної корови, і зміг нишком пробратися через сади й тини, добре відомими йому місцями до лісу. В його вухах ше й досі стоїть крик жінки й дітей, мордованих у хаті: йому здається, що бачить, як сусід скрадається з сокирою до дверей. Він не кинувся рятувати своїх, бо ж недалеко, ніби пильнуючи сусіда, стояли ще кілька незнайомих з автоматами. Знав, що не допоможе нікому, а сам загине, не добігши й до дверей.

Він скінчив свою розповідь. Лісом блукав жах: смерть витала над вечірньою імлою. Але несподівано хлоп підніс на мене очі, подивився пильно, поглядом, сповненим розпачу і ніби зрозуміння, й шепнув:
- Але це кара Божа на нас! За ті Божі храми, розвалені й осквернені. За сльози тих, що в них молилися!

Це був голос нашої землі.

Евстахій Сьвєжавський

Переклад з польської: Редакція журналу "Пам 'ятки України "